В Одесі,
Біля найблакитнішого Чорного моря,
Де юність моя відспівала матроська,
В Одесі,
Де знову мене
Моя космічна рідня,
На березі
Я обійняв тебе і відчув,
Як пташками затріпотіли під
Твої маленькі груди.
Заходило сонце.
Була середина вересня.
Три запізнілі
Обтирались на камені.
Я раптом побачив їх і зрозумів:
Давно-предавно десь,
У якомусь не нашому зовсім світі,
Все це вже бачив хтось,
Все це діялось,
Все це з
Уже було.
Агов, мої друзі!
А друзі уже відлітали над морем:
Той, що розбився в Очакові,— першим,
А той, що в Совгавані, — другим,
За ними летів
В космічнім скафандрі,
А далі іще та іще.
Летіть, мої друзі!
Я тільки оцих пташенят приголублю,
Летіть, я за
Ось тільки ще губ цих нап’юся!
Жили ми не марно,
Нам є що лишить на землі!..
Такого самого
Все в Одесі, напевне,
Виглядітиме по-іншому.
Але я достеменно знаю,
Що того самого вечора,
Коли ми з вами будемо вже у вирії,
Через багато тисяч
До моря, обнявшись,
Двоє.
Заходитиме сонце.
Чайки кричатимуть над водою.
Три запізнілі
Обтиратимуться на камені.
Двоє зіллються в
І раптом збагнуть,
Що давно-предавно десь,
У якомусь зовсім не їхньому світі,
Все це вже бачив хтось,
Все це діялось,
Все це з
Було.
