В блакитнім храмі дня,де все доцільно-чинне,небарвиться, линяоздоблення рослинне;і сиплеться тинька,і пада позолота,і пишнота зника,мов увійшла скорбота, —і де не запрядеочима — там
Лункий вільготний деньненаче себе слуха:десь дерево дуднить,хтось пакола рівняє…і павутинки нитьвуста
Собача гавкотняз людськими голосамиторка склепіння дняі шерхне під ногами.
І тіні від деревлягають всім на плечінестерпним тягаремважкої холоднечі.
А ступиш лише крок —коштовностей не стане,карлючкою листокв твою ступню устряне —хоч кров’ю взолотигаї убогі й луки;ген, люди, як хрестистоять, розвівши
І мідяний п’ятакпішов давно на квити.
Гей, клене, ти жебрак, —як будеш зиму жити?***
