Мовчазно з простору відстані робитьзоряна яхта в сузір’ї Кіляй розповідає зістарілий роботнам про планету
Слухаємо молоді та дурненькізопалу блиск не сховавши очейз вуст механічних лункі побрехенькипро батьківщину
Ніби колись не у небі під небомв колі пекельнім самотніх думокчоловіки скаженіючи з реберз крику творили
Ті ж свої груди на двоє роздершиполовинки їм сердець віддалиаби вони закривавлені впершебіль відчувати
Вчилися ріки текти в океанимудрі рослини створили степине спромоглось лише людство у ранивкласти потрібні
Пошуку їх лабіринт знавіснілийвідчаєм віри людей катуваві непомітно Земля здаленілазникла між зоряних
В спогадах людських планета втонуланаче у хвилях морських материкчас збаламучений сиплеться муломна скам’янілий чийсь
Та ще пронизують обрій дорогище у слідах проступа згусла
Тут обірвав свою розповідь роботбо за мастилом
Потім коли обпалило скафандрипротуберанцями Альфи Киляти шепотіла “а може й насправдіє та планета Земля?..”
