Проти сонця

Сніг насичувався світлом,соковито дозрівав;дзьобом гайворон столітнійпростір порваний латав.

Обернувся зір мій в себе:стало боляче вбиратьвимиту яскравість небаі сліпучу благодать.

Чистота завжди студена,а гріхи — чомусь

Надмір холоду для мене,білизни, що

Проти сонця очі мружу,не дивлюся на скарби —в грудні тут були калюжі,чорні пнулися

Нині — срібно, рівно, чисто,снігом згладжені сучки.

На дні зору мідне листязалягло, мов копійки.

Димарі, і піч чорніє,сажі шар лежить на дні,і свята вдова Маріякоржики дає

Так, немов снігами критівсі твої зчорнілі дні,і чорніє хтось убитийтам, в минулому на

Там в очах затлілий коміршию зморщену

Шия дідова прозора,ями чорні на

Там човпе селом Магуза,теребічить

Там дітей своїх

Скеп, волає: — Німчурі!

Там… Вчепися в мене, сніже!

Чи очниці вщерть

Білість чиста очі ріже,обертає зір углиб…***