Ти маєш можливість ще й раною стать.
І діткнута плоть язиками багатьдостойно знесе усі муки
Та поки у камені іскри ще сплять,хутчій витискай з нього соки,і мури розкидай, і вежі зруйнуй,і вилущи зрілу бруківку,щоб час розступився ушир-глибину,щоб легко було проростать, мов зерну,ногами торкнувшись долівки.
Бо з глини постали, крізь сита густіретельно просіяні тричі;чому ж ми камінням, немов в забутті,своє підпираєм величчя?… Безмежність для зору, та й що межувать?
Трава то приб’є, то відхлине,і в серці твоєму така неоглядь,мов стала стоокою глина.
Наохляп душа схарапуджена мчитьна обрій, на обрій, на
Не кришиться глина на глиняну мить,і глиняна плоть щонайвищої проби.
Та камінь раптово упав з висоти,прошився вогонь у траві, мов гадюка;ти болість відчув, роздвоїлись світи,і кришиться все, що не візьмеш у руки.
Та каменя взяв, він зростав на очах,щохвилі опуклював міццю долоніі кожним кристалом уголос кричав:— Я — камінь, я — камінь з небесного лона.
Я твердь, я міцнота, затула твоя,піднось мене вище угору,де отвір огненний у небі зіяі полум’я жбуха прозоре…
Під ноги я камінь важенний поклав,він ріс, а я меншав щомиті.
Він безліччю ссалець краплини теплависмоктував з мене несито.
І глина тілесна на кість запеклась,і простір сипучий кришився,і сипався, сипався мелений час,а замість трави вже пісок ворушився.
І камінь впивавсь у вуста гостряком,пісок засипався, і рана щеміла,я камінь лизав, поторкав язиком,і тріскалось, тріскалось глиняне тіло.***
