Намарилось недоброхіть:недбайний день і погуляння,кругом штахетник, наче кліть,а посередині стоїтьдрабина в небо, і останнійщабель зелений, наче віть, —не досягнуть, не долетіть,бо неспроможен до
Поволі-воленьки іти,перебирать щаблі трухляві,а на хмарині зверху — ти,в блакить вмочивши крила дляві,пливеш — мені не
Щаблі обрушуються —ницья падаю грудьми на кілля,і стрімко в пролійки зіницьземля вліта, як шмат вугілля.
Свідомість гасне: попіл, тьма,поволі зменшується
Та раптом голос підійма:— Вставай!
Хутчій!
Рівняйсь на дійсне!
Я звівсь і відпечатав крок,рівнявсь на сонечко ліворуч,проте хмарину бачив зрок,хоча очей не зводив вгору.
І чув пекучий в грудях біль,так ніби паколи стриміли,і голос чув, що звідусільгукав:— Лети душею, а не тілом!***
