Завершуйте радість у чистому слові любовій дозрілому трунку,не обертайте на камінь ні слова, ні думку:жити ж бо нам нароковано спільнодалеко-предальньо.
Зими снігами зведуться і весни клечальні;свіжа вода, що зросте понад вінця високі,змиє чоло й припорошені щоки.
Шлях нам широкий,колеса
Перепочинем,як зійдемо з кручі.
Мідні цеберки взолотять долоні,річку столочать розпалені коні.
Вільглі кульбаки прочахнуть на вітрі.
Широко нам у широкому світі-і!..
Глибше зануримось спрагою в трунки,вільному втіха — в співучім відлунку.
Голови — сонцем просвітлені —пахнуть джерельно, полинно;степ нам насниться і лови пташині.
В кожного сокіл сидить на плечі гострозорий,тихне ковил, вистеляється обрій —ось вам і учта для всенького роду…— Треба вставать, бо вже сонце на сході.
Важко байдак зрушить з причалу.
Простір безмежний перейдем помалу.
Далі чим швидше, крутіше кипітиме річка —місто на вістрі летітиме в очі навстрічно.***
