Константинополь,
Неаполь і Зальцбурґ — це найкращі міста у світі.
Александер фон
Напис на Монашій горі в
З нових бараків, що на передмістісховалися за давній монастир,щодня опівдні група гімназистівверталася в життя буйного вир,щоб юним сміхом, гамором і свистомміщанський заколочувати мир.
Та молоді те вибачити треба,коли в душі у неї простір неба.
Від ваготи і зошитів і книгу не одного вже зігнулась спина,але думки підшиті вітром в них,як і плащі — морозові на кпини!
Вони в серцях серед скитання лихвирощували клаптик батьківщиниі, мов мандрівний київський спудей,учились жити від чужих людей.
У місті, що дало тепло притулку,для них, мов скарб, захована краса.
Їх радість бігла у старі провулки,їх спів орлом летів під небесаі, хоч усіх їх хвилювала булката мрією здавалась ковбаса —то, заспокоївши як-небудь голод,вони свій захват сіяли навколо.
Бо молодість сміється і в журбі,на молодість усякий має право:і в кам’яній, і в атомній добівесна життя один лиш раз ласкава —лиш в юності дозволено тобісміятися безумно і лукаво!
Тому це не провина і не гріх,мов виклик, кидати юнацький сміх.
В гурті такому, що не знає втоми,що сніг і холод — рухом переміг,що в світлі ліхтаря товстенні томичитає поночі, шукаючи доріг,куди веде щасливий сонця промінь,що в серце іскрою іздавна ліг —в гурті такому молодість крилатувиходила я вперше
Коли душа у тебе повна мрійі на дні серця ти — живий романтик,то, дивлячись на небосхил вгорі,немов чудний прочитуєш роман типро зір світи в космічнім пустиріта відчуваєш, не читавши Канта,що й у тобі простий живе закон,і що солодкий вічності полон.
Так я, бувало, як настане вечір,ішла шукати зір і самоти,і, щоб ніхто думок не заперечив,сама любила над рікою йти,і, заховавшись за каштанів плечі,дивитись на осяяні мости,і слухати ріки бурхливу повідьта юної душі своєї сповідь.
Із замку сходив старовинний чар,і скреготіли засуви у брамі,і бачило замріяне дівчав уяві давню метушню і гамір,і воскресали лицар і вівчар,що тут жили колись перед віками —старі зальцбурзькі прадіди й діди,що залишили ще живі сліди.
Старовину тут стереже в палатієпископських портретів довгий ряд;камінні кулі і важкі гарматище від повстань селянських з башт зорять;стоїть, мов вірний свідок, домик ката,а в замку — збір твердих його знарядь
Коли ідеш вузькими вуличками,історією дише кожний камінь.
За мрією незримою услідпройду, було, усе середньовіччя,і, попри Дом, де Єдерманів слід —закон життя, не видиво сценічне! —іду у вулиці вузькім руслі,де зупинилась непомітно вічність:серед музейних тут живе задухмузики-ґенія безсмертний дух.
Прадавній город музикою повен,як фортепіано.
Доторком мистця,ця музика божественної мовиведе до щастя стужені серця.
Чи є пророк, що вмів би, як Бетговен,підносити людину до Творця?
При вуличці, де не пройде й кароца,вродився Вольфґанґ Амадеус
Як шість годин продзвонять дзиґарі,коли вечірні стихнуть Ґльокеншпіле,я на Монашій жду тебе горіу тужньому, осінньому похміллі,там, де руїни й дерева старівартують мрій, що нам лиш зрозумілі:цим деревам, цим друзям мій поклін:тут слухали зітхання поколінь.
Цвіте кохання, мов червоні буки,горять, мов туга, клени золоті,спадає в безвість серце від розлуки,мов лист, що вчора з вітром лопотів —близька до болю ця солодка мукап’янкій від дожидання самоті!
Я над усе люблю зальцбурзьку осінь,як вітер в серце тугу з гір приносить.… Скотилось сонце із стрімких узбіч,вже вечір тіні на стежину клонить,ось-ось розстелить чорну скатерть ніч …— Тебе ж вечірній присмерк не заслонить:тобі пречистий ранок сяє з віч,і сонце щастя у твоїй долоні.
Ідеш назустріч радісний, стрункий,нові життя розкрити сторінки.
Майбутнього встає фата-морґанаприманлива, таємна і проста
Та скепсис вчить не вірити омані,і сумнів до дівочих мрій пристав:востаннє наче, ще палкіш, коханий,мої цілуєш очі та уста —і знаю я, як ти мене пригорнеш,що молоде кохання — неповторне.
Для нас сьогоднішній прекрасний
Ах, чом не можна зупинити
Щасливе завтра, може, і не жде —вчорашнє ж стало вже далеким мітом.
Кохай, шалій же, серце молоде,ніколи так не будеш вже любити!
Несе нас захват молодих зухвальств,мов Штравсовий головокружний
О, місто музики й старовини,о, любе місто юності моєї!
Я попрошу колись ще: відчинисвої привітні, затишні алеї!
Бо я тужу тобою восени,бо я тужу, як сон повіки склеїтьі спогадом в душі розквітне зновпрекрасна юність і палка любов.1954
