Добросте шляху — ти ж додому,повняться спіллю відра в криниці,солодко буде у погостівці.
Виросте стіл, як чотири осичини.
Стіни обступлять, цибулею ввінчані,
Матінко наша, при вічній турботності,нащо викруглюєш яблуко в крашанку —скачуть сороки по чистому обрусі,щедрість твою вихваляють — не
Ти підцинобрюєш крила їм щіткою.
Тихосте лугу, де сутінь розбризкана,стріли назустріч летять нам оперені, —хто їх верта із дитинства далекого?
Котиться колесо збільшене — з пагорба,шлях нам підстругує поза калиною.
Зійдемо й ми по траві на узбочину:білі корови срібло розточують.
Все оце наше — по хмари розхильчасті,все на осоння спрямоване поглядом;там твоїм іменем простір нареченоі аж за обрій поглядом зміряно.
Матінко наша, мохом замощуєшнаші шляхи, патериці просушені,в кухлях за ніч нам джерела вирощуєш:спрага пекуча завжди по відвідинах.***
