Ні мислю пройняти, ні словом отямитьбайдужості дня, що крізь тебе тече.
Весь світ у тобі зав’язався шляхами,і ти — його центр!
Його вісь і плече.
Це ти — перспектива його безкінечна,усі покладання, надії в тобі.
В безмежжя розходяться зору кілечка,і світ переймає твій зойкіт і біль.
Події поплюскли, спресовино дати,і відстань незмінна між «я» й поміж «ти»,хоч думка марнотна обчислює втрати,та ти за набутки усі заплатив.
І, змалений підсумком, власним законом,ти пахолком став невтоленних жадань.
І спіднім потоком, і плином верховнимобкатаний ти, наче камінь, поглянь.
Зійшлися в тобі всі часи, всі народи:товчуться тварини і птиці кричать,щоб ти зодностайнив усе і узгодив,поклавши на все свого слова печать.
Чи ласки в тобі не стача, чи любові,аби усе суще зігріть, прихилить?
Чому поверхове твоє кожне слово?
Мов крапля, торкнувшися шибки,
Та в слух западає воно, наче в рани,і сіллю пече, і серце ятрить…***
