Осереддя

Ні мислю пройняти, ні словом отямитьбайдужості дня, що крізь тебе тече.

Весь світ у тобі зав’язався шляхами,і ти — його центр!

Його вісь і плече.

Це ти — перспектива його безкінечна,усі покладання, надії в тобі.

В безмежжя розходяться зору кілечка,і світ переймає твій зойкіт і біль.

Події поплюскли, спресовино дати,і відстань незмінна між «я» й поміж «ти»,хоч думка марнотна обчислює втрати,та ти за набутки усі заплатив.

І, змалений підсумком, власним законом,ти пахолком став невтоленних жадань.

І спіднім потоком, і плином верховнимобкатаний ти, наче камінь, поглянь.

Зійшлися в тобі всі часи, всі народи:товчуться тварини і птиці кричать,щоб ти зодностайнив усе і узгодив,поклавши на все свого слова печать.

Чи ласки в тобі не стача, чи любові,аби усе суще зігріть, прихилить?

Чому поверхове твоє кожне слово?

Мов крапля, торкнувшися шибки,

Та в слух западає воно, наче в рани,і сіллю пече, і серце ятрить…***