Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ,куйовдив волосся уже не густеі слід замітав — лишався хвилястий пісок, —лише б не запікся важкий, переходжений крок.
Розмлоєна пахла земля глибиною,і час розкривався, мов скойок долоні,аби показати на хвильку перлину зерниниі визначить сенс прожитої кожної днини.
І щоб повернутись назад, де паслися коні зелені,щоб слід полишити, набрав я землі повним-повні кишені,та вітер під лікті мене піднімав, і розвіював порох,і вузлики дат розпускав, і пам’ять прозорив:хто ти, звідки, навіщо, куди?
Не питайся, бо тут був завжди,був ти всюди усім одночасно,через те й почуваєшся щасноі злетиш, мов дрібна порошина,поки простір тебе не зупинить.
Адже простір — то пам’ять про час, —він завжди віддзеркалює насгрудомахою, шляхом, стеблом, борозною,аби душу твою, як зернину, роздвоїть,розчахнуть пополам твою плоть обважнілу,щоб одна половина д’землі,а інша — до неба довічно тяжіла.***
