Ой нема, нема ні вітру, ні
Із нашої України;
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши
Та розвій нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють
Та на сей бік за нами.
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України;
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем».
Отак у Скутарі козаки співали,
Співали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не
Козацького плачу; застогнав
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи,
У синеє море на ребрах послав.
І море ревнуло Босфорову мову,
У Лиман погнало, а Лиман
Тую тугу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса
Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,
Хортице-сестро?»
Хортиця з Лугом:
Чую, чую».
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали
У туркені по тім
Хата на помості.
Гай-гай! море, грай!
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в
До вашої мості.
У туркені у
Таляри, дукати.
Не кишені трусить,
Не дукати лічить
Будемо гуляти,
Братів визволяти.
У туркені
І баша на лаві.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наш бенкет кровавий.
Наша воля й
Пливуть собі та співають,
Море вітер чує;
Попереду
Байдаком гирує.
Гамалію, серце мліє,
Сказилося
Нехай казиться», – й
За хвилі – за гори.
Дрімає в гаремах, в садах Візантія.
І Скутар дрімає.
Босфор клекотить,
Неначе скажений, то стогне, то виє.
Йому Візантію хочеться
Не буди,
Босфоре, буде тобі горе,
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю! – реве синє море.
Хіба ти не бачиш, яких я
Гостей до султана?..» Так море
Любимо завзятих усатих слав’ян).
Босфор схаменувся.
Туркеня дрімала,
Дрімав у гаремі ледачий султан.
Тілько у Скутарі, в тюрмі, не
Козаки-сердеги.
Чого вони ждуть?
По-своєму бога в кайданах благають,
А хвилі на той бік ідуть та
О милий боже з України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізі руки
І перед всіми у
Стать козакові…» –
Ріж та бий!
Мордуй невіру-бусурмана!»
Кричать за муром.
Хто такий?
Гамалію, серце мліє,
Скутар
Нехай казиться», – з
Кричить Гамалія.
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги.
Козацтво преться без ваги
І покотились яничари.
Гамалія по
По пеклу гуляє,
Сам кайдани розбиває,
Братів
Вилітайте, сірі птахи,
На базар до
Стрепенулись соколята,
Бо давно не
Хрещеної тії мови.
І ніч стрепенулась.
Не бачила стара
Козацької плати.
Не лякайся,
На бенкет козачий.
Темно всюди, мов у будень,
А свято чимале.
Не злодії з
Їдять нишком
Без шашлика.
До самої
З щоглистими
Палає Скутара.
Візантія пробуркалась,
Витріщила очі,
Переплива на подмогу,
Зубами скрегоче.
Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає,
Достали, зикнула,
І на списах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає,
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливе літає,
Ніхто на світі не втече;
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срібло,
Несуть шапками
І насипають в байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться, зійшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки – та й поплили,
Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому;
Так, буцім гуляють,
Та, звичайне, запорожці,
Пливучи,
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави здобувати,
Із турецької
Братів визволяти.
Ой приїхав
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув
Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити”.
Вилітали
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом
Слава тобі,
Гамалію,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти
Згинуть на чужині».
Пливуть собі, а з-за
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море
Гомонить та
Гамалію, вітер віє,
Ось-ось наше
І сховалися за хвилі
Неначе за
Жовтень — перша половина листопада 1842]
