Люблю Отчизну я, но странною любовью. М.
У мене дивна.
Не прикрюся, коли я
Не догодив вам.
І байдуже, чи мій
Любов ту визнав.
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Не раб нікому й не
На побігеньках,
Я ласки не
І в неї, неньки.
І в серці, непідвладнім злу,
Ношу з
Вітчизни славу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу
Не на показ, не на
Патріотизму.
За те, що був я в неї син,
Мене карали,
І я любов свою
Поза Арали.
Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в
Жорстока, вибравши мене,
Благословенна.
Кажу до побратимів я:– Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім’я:
Ми — люди! люди!
А вам, раби, кажу: — Раби!
Вас мало били.
Люблю Вітчизну я…
Ми всі любили!
