Пишно займались багрянії
Колись навесні,
Любо лилися в пташиному
Пісні голосні;
Грала промінням, ясним
Порання роса,
І усміхалась весняним
Натури краса.
Гордо палала троянда розкішна,
Найкраща з квіток,
Барвою й пахом вродливиця
Красила садок.
А соловейко троянді
Так любо співав,
Голосом дивним співець
Садки розвивав;
Слав до вечірньої зорі прощання,
Що гасла вгорі,
Ще ж голосніше співав на
Поранній
Вже пролетів, немов пташка зальотна,
Весняний той час,
Осінь холодная, осінь
Панує у нас.
Тихо спускається нічка осіння,
Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
Здалека
Пугача віщого крик – гук єдиний.
Діброва німа.
Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?
Ох, де ж він?
Нема!
В вирій полинув, де вічная весна,
Натхненний співець.
Вічно красує там рожа чудесна,
Там теплий вітрець;
Глухо і смутно кругом на просторі,
Мій гаю сумний!
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
Тебе й край рідний.
Тиша така тепер всюди панує.
Лиш в листі
Вітер зітха, мов дріада сумує,
Із жалем глухим.
Чом я не маю огнистого слова,
Палкого, чому?
Може б, та щира, гарячая
Зломила зиму!
І розлягалась би завжди по
Пісня, й розквітла б у рідному
Новая весна.
Та хоч би й крила мені солов’їні,
І воля своя,
Я б не лишила тебе в самотині,
Країно моя![1889]
