Співець

Пишно займались багрянії

Колись навесні,

Любо лилися в пташиному

Пісні голосні;

Грала промінням, ясним

Порання роса,

І усміхалась весняним

Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна,

Найкраща з квіток,

Барвою й пахом вродливиця

Красила садок.

А соловейко троянді

Так любо співав,

Голосом дивним співець

Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,

Що гасла вгорі,

Ще ж голосніше співав на

Поранній

Вже пролетів, немов пташка зальотна,

Весняний той час,

Осінь холодная, осінь

Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння,

Година сумна;

Місяць холоднеє кида проміння;

Здалека

Пугача віщого крик – гук єдиний.

Діброва німа.

Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?

Ох, де ж він?

Нема!

В вирій полинув, де вічная весна,

Натхненний співець.

Вічно красує там рожа чудесна,

Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі,

Мій гаю сумний!

Кинув співець тебе в тузі та в горі,

Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.

Лиш в листі

Вітер зітха, мов дріада сумує,

Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая

Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по

Пісня, й розквітла б у рідному

Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов’їні,

І воля своя,

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя![1889]