3 min read
Слушать

Старокиївський триптих

Віси сам, як могу сказати всіх книг подобнаа, уне ми, і тобі полезнаа, еже от того божественаго и святого манастиря Печерськаго відеанаа и слишаннаа от многих мало сказати.

Писав дьячок Нестерец с Сокалья, міський син Лукьянов.

Печерський патерик, 1113)1.

Ніч смутку на стінах печерних намул полишилаі списаний аркуш дотла спопелила.

Дмухнув вітерець, лиш клапті стовпцем закружляли,зосталися літери, ніби відлиті з металу.

І дяк прочитав те, в що вилилась звечора

Любов неділима і руха тебе без керунку».

Рукою провів — літер зернини змішались,рядок був той самий, та іншим був зміст на

Людов небілима і рута бере бехкебунку».

Спотворений зміст, певно, був візерунком,бо літери гнулись в дугу, як магнітні опилки,тяглись до руки, до волі людської навиклі.

Слухняно ставали то вздовж, а то впоперек хутко,то бігли шнурочком вони за долонею прудко!

І раптом збагнув він сутність нетлінно-слухняну,коли зусебіч їх пильніше оглянув:між ними зіяли такі незглибимі зазори,що можна просунуть не лише каламар, але й

І все, що мережив, те згріб гарячково у жменю,відчув на вагу, що літери ті

Ходив і губив — що не крок — зерно по

І там, де ступав, земля стугонить і донині.2.

Аз же по достоанию, како візможу похвалити тя, і скверни уста имія и нечист язик?

Вологою насотувалась сутінь,лягала, ніби змочена в отруті,хустина на посинілі вуста,текла смолою в горло гіркота,і галос облягала

Безугла ніч, вологою набрякла,лічила з ринви падаючі крапліі м’язи спазмом зводила мені,аби засклити в траурнім вікні,де ні знаку про сонцемирні дні,ні скалки світла в чорній

Слова перебираючи барвисті,він шепотів: уста, листи, намисто,лілея біла, коло, колоски;і в кожнім слові схоплювались чистона спогадах очищені роки.

Рука на дотик відчувала звуки:гранчасті, круглі, гострі, наче шкло, —вони творили в темряві сполуки,яких в житті ніколи не було:намисто уст, лілея колобіла,гранчастий рот розплющених

Цієї ж миті внизувались стрілиу отвори розширених зіниць.

Та все ж із надрів пам’яті щомиті,пульсуючи, спливали імена,вуста мовчали, сутінню залиті,перехильцем допивши ніч до дна.3.

В бік ночі хилиться трава,і вітер душу порива,мов жухлий лист, як порошину,щоб в лійкувату порожнинуїї всотала круговерть,в безмовність, де владує

Та все ж, та все ж ти — двоєдиний,о літописцю невиспимий,при ночі цій, при світлій днині,при повнозвукій крапелині,що часом виповнена вщерть.

Рука з пером у ніч простертанад німотою, понад смертю,над чорним дзеркалом води,над муром ночі, що зіпертийна підмурівок зі слюди.

І слово, в десять сажень глибу,перед ченцем вже ставить вибір:окремість дня чи ніч злиття?

Та чи насправді несправдиметвоє жадання?..

Віхоть диму,мов з головешки —

Позолотившися вогнем,поглянеш — далеч несходимаі ти, що танеш день за днем.***

0
0
16
Give Award

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Телефонная будка
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+