В розриві між хмарами судно з’являлось
Летючий голландець» — з безодні у безвість летів.
Змістилась, напевне, і вісь планетарна,бо води звелися, мов мур, в висоті.
Він плив — ніби падав, крилом розпустивши вітрило,і пінивсь в блакиті прокреслений слід:уява, можливо, його сотворила,хоч глибивсь він далі в зеніт самохіть.
Зникав, виникав, непідвладній моїй уже волі,либонь, перейшов він у вимір небесний давно:дивився незмигно, щоб сліз не схлюпнуть захололих,упершись ногами в підсинене дно.
І крик застережливий «гей!» пролітав вище тебе,та голову в плечі ввібрав, аби вигук не тнув,і водами вниз опускалося небо,немов перейшла висота в
А ти тут покинутий в безвісті тонеші стежиш, як судно безлюдне зника,до губ підступається обрій солоний —побачив у водах свого
То ж, може, відбиток твій власний валетомуперсь головою в замулене дно,а ти сам у себе з’ясовуєш: де ти?
Вражає тебе нестеменність портретаі поділ незримий між дійсним та
Летючий голландець», з якого ти виринув боку?
Хоч плаваєш ти одночасно внизу і вгорі,в реальнім житті, в сновидіннях
В ногах мій двійник — не ступнути ні кроку,і води зійшлися, і серце замкнули в горіх…***
