Ворон

Мчить теля від зляканої квочки,

Де трава розхлюпала курчат,

А за ним крізь сині

Татове і мамине дівча.

І з горба, де сонця жовту

Орють хмар незаймані воли,

Розігнались, позникали з виду,

Над землею тихо попливли.

Лиш теля скружляло над

І поцілувалося з коровою,

Щоб згори не бачило дівча.

А дівча поникло під тополею,

Там, де хміль заплівся із квасолею,

Там, де можна плакать і

На тополі ворон помирає,

Глянув вниз — чи плакав він колись?

Увостаннє землю споглядає,

Налітавсь, набачивсь — не наживсь!

Триста літ він не міняв сорочки,

А тепер не пережить курчат!

Унизу по синіх

Йде з телям заплакане дівча.1956