Дві ранкові пісні

Альби1Ми підійшли до церковних стілі стояли до рана.

А потім я лишився один.

Я тут один, кохана.

Я зостаюсь, моя золота.

Тому, що я тут, моя зоре,сіла вранці на коні чота,та, яка вмила гори.

Я тут один, моя золота.

Тому, що я тут віднині,сіла вранці на коні чота,та, яка не загине.

Та, яка завтра впаде, як сніг,і вкриє мене, моя рідна.

І серце моє — навіть з рук твоїхвідскочить від того світла.

Так нам випало: впасти і йти —в пустелі, в тайзі, в тундрі —допоки те світло буде тектив кожнім зірванім бункері.

Я тут не в засідці, не на посту,я тебе жду, моя пташко.

Ти прилітай на черешню ту,якою святили паску.

Ти прости мені, серце моє,цвіт білий, листя зелене.

У Господа Бога кара ще є.

Є кара для

Це наша черешня.

Вона легка.

Її обняла моя мила,бо я попросив, щоб її рукамого коня пристрелила.2Водохреще моє,

Відорщі,мій Йордан, от нарешті мій.

Ти прийшла, щоб закрити очі.

І шепочуть тобі:

Обмий”.

Встала б мати зібрати сина,одвернути тебе:

Не руш”.

Палахкоче твоя хустина —темна явида змінних руж!

Водохреще моє,

Відорщі,мій Йордан, мій свячений сніг.

Я обняв його серед ночій задушити його не зміг.

Ти в снігу стоїш на Відорщі,хустку крик зірвав і поніс.

На смереці вона тріпоче —зачепилась за Чорний Ліс.

Смеречина втримала хустку,на чоло тобі опуска.

Щоб твій голос гладив галузку,пий свячену воду з дзвінка!

Я лежу в снігу на Відорщі,

Тобі шепчуть:

Мерця

По мені ще повзають воші —значить, я ще трохи живий.

Не віддам свою темну ружу,навіть ангелові не дам.

Ти мою палаючу душунад чолом несеш на

Вранці водохресної днинипоцілуй мене, чуєш?

Вмитьв небо вистрілять карабіни.

Хустка з губ моїх відлетить.