Альби1Ми підійшли до церковних стілі стояли до рана.
А потім я лишився один.
Я тут один, кохана.
Я зостаюсь, моя золота.
Тому, що я тут, моя зоре,сіла вранці на коні чота,та, яка вмила гори.
Я тут один, моя золота.
Тому, що я тут віднині,сіла вранці на коні чота,та, яка не загине.
Та, яка завтра впаде, як сніг,і вкриє мене, моя рідна.
І серце моє — навіть з рук твоїхвідскочить від того світла.
Так нам випало: впасти і йти —в пустелі, в тайзі, в тундрі —допоки те світло буде тектив кожнім зірванім бункері.
Я тут не в засідці, не на посту,я тебе жду, моя пташко.
Ти прилітай на черешню ту,якою святили паску.
Ти прости мені, серце моє,цвіт білий, листя зелене.
У Господа Бога кара ще є.
Є кара для
Це наша черешня.
Вона легка.
Її обняла моя мила,бо я попросив, щоб її рукамого коня пристрелила.2Водохреще моє,
Відорщі,мій Йордан, от нарешті мій.
Ти прийшла, щоб закрити очі.
І шепочуть тобі:
Обмий”.
Встала б мати зібрати сина,одвернути тебе:
Не руш”.
Палахкоче твоя хустина —темна явида змінних руж!
Водохреще моє,
Відорщі,мій Йордан, мій свячений сніг.
Я обняв його серед ночій задушити його не зміг.
Ти в снігу стоїш на Відорщі,хустку крик зірвав і поніс.
На смереці вона тріпоче —зачепилась за Чорний Ліс.
Смеречина втримала хустку,на чоло тобі опуска.
Щоб твій голос гладив галузку,пий свячену воду з дзвінка!
Я лежу в снігу на Відорщі,
Тобі шепчуть:
Мерця
По мені ще повзають воші —значить, я ще трохи живий.
Не віддам свою темну ружу,навіть ангелові не дам.
Ти мою палаючу душунад чолом несеш на
Вранці водохресної днинипоцілуй мене, чуєш?
Вмитьв небо вистрілять карабіни.
Хустка з губ моїх відлетить.
