Залізною брамою брязнуло місто,і простір у очі зайшов, наче
Спахає з-під повсті травичка гоїсто,та смутки за втраченим вигоїть чим?
І бачиш крізь сльози розмите узлісся,мов патьоки крейди на чорній стіні.
Позаду ж не брама — залізна завіса.
А що там? — не видно, не чути
Не чути пліток, не видати і зради,забуто образу, і стлумлено
Не треба назад — і нічого не згадуй,минулось безсоння, забулися
Так ніби й немає за чим жалкувати,та дні хоч ніякі, та жаль мені їх,бо не відшкодуєш нічим свої втрати:ні вірністю інших, ні щирістю
Бо з відстані й прикрість приємною стала,і правдою стала відверта
Позаду почув скреготання металу,неначе хтось браму важку відчиняв:поглянув назад — стіна передмістя,в повітрі ледь зримі прозорі рубці,і спис, що у мене націлений вістрям,затиснутий міцно в жіночій руці.***
