1Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.
За ворота виходять дебелі
І сліди замітає за ними пороша.
Материнської мови забудуть вони:
Вже та мова для них —
Бригадири щоранку обходять двори.
Лиш в неділю є воля городець скопати.
А годуються люди з твоєї лопати.
Десь вимахують крани високих споруд,
Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
І стотисячний хор оспіває твій
Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.2Вам треба пісню про колгоспні руки?..
Ось лиш пером зненацька пошкребусь.
А там. дивись, уже ідуть
Виховувати совість у бабусь.
Вони ростуть, мов лісова травиця,
Немов пирій у житньому рядку:
Сто обліковців на твою правицю,
На кожен палець —по керівнику.
І кожен щедрі обіцянки стеле,
І оплески не знають жодних
І канцелярський млин повітря меле,
Розмахуючи крилами відозв.
А ти викашлюєш старечі
І кажеш в ніч невидимим синам:— От бач, виходять наші дітки в люди.
Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.
На них тепер нейлони й чорнобурки,
І возять їх машини —не
Всі трудодні твої — лише для курки.
А бур’янець під тином —для кози.
І часом очі робляться сумними,
І сумніви тяжкі в полон беруть:— О боже праведний!
Що буде з ними,
Коли сільські бабусі перемруть?..3Наливається вірою серце моє,
І вдивляється думка в невидимий корінь:
Ген селянка мадонною в небі встає
Господинею вічних земних перетворень.
Все, що мусить померти — помре на
І народиться День із новим неспокоєм.
Україно !..
З твоєї легкої
Не боронь мені стати твоїм перегноєм.
Хай вростають у череп шорсткі корінці,
Вибираючи з мене земне і небесне.
Прийде віщий туман,і в його
Невгасима зоря над землею воскресне.
Сонце зніме утому з натруджених рук,
Всесвіт кине на плечі блакитну
Кизякова,солом’яна,чорна від
Станеш ти,
Україно, тією зорею.1963
