Спрозорилась шкіра, обтягнута часом,личина із воску тонка — аж дзвенить,поштиво ламається голос у страсі:а що, як снувальна перерветься нить?
Чого ж нам боятись?
Чи ж нами набутежиття, до якого причетні зірки?
Чи ж наші імення, як попіл роздуті,могли б рубцюватись на м’язах ріки?
Оцій лиховщині, йменованій віком,оцій батьківщині, де випало жить,судилось помножить відлуння настільки,щоб ім’я єдине на всіх розділить.
Зіниці єдині, вуста — однозвукі,холодного воску густа течія.
І вище свідомості підняті руки:обпечена сонцем долоня — моя?
Оце ж бо і є твоє власне боління, —піднісшись над страхом, свій біль не впізнатьй, зірвавши химерну личину старіння,на скалки, як люстро криве, розтоптать.***
