Так далеко — ледве й видко,як грози сталева ниткапересновує туман,і луни щербатий злитокдеренчить, мов тріслий дзбан.
Так далеко, що й не чутикрапель, спійманих відром.
Біла марля, чорна сутіньпеленають круглий
Дихай, дихай крізь весь простір,крізь набряклу криком
Бовваніє час навпроти…крізь туман іде навпрост?
І несе він, мабуть, м’яту —відсвіжити всі чуття,і полотна непочаті,щоб сповить твоє життя.
Він несе тягар важенний —в роті вічності ковток,вдмуха він тобі в легенісинє полум’я квіток.
І, роздмухавши задуху,наче вогнище в грозу,подарує на потухуще й перлинясту сльозу.***
