Чутно крик в Рамі, великий плач і скарга,
Рахіль плаче по дітях своїх і не може потішитись, бо їх немає».
Єв.
Матв. 2,
З’явилося новеє світло в світі,
У Віфлеємі, в тихому селі,
І засвітилася у темному
Нова зоря, щоб і старі, й
Дорогу звали до свого месії,
Малого сива вбогої Марії.
Пішли усі поклон йому віддати
Волхви, царі і вбогі пастухи,
Втішалася обрана богом мати,
Сповнялась материнської пихи,
Святої гордості, що кожна мати має,
Як на руках своє дитя тримає,
Бо кожній матері дитя її месія,
Давно сподівана і справджена надія.
О матері! щасливі тричі ви,
Коли про вашу любую
Не дбають ні царі, ні мудрії волхви,
Коли нова зоря очей не вабить сину,
Тоді не треба кидати
І йти на безвість у далекий край,
Щоб рятувать від лютої
Свою дитину, свій єдиний рай,
Так, як Марія сина рятувала,
Свій скарб єдиний, скарб той світовий,
Що сила темная на страту роковала,
Бажаючи вгасить вогонь новий.
Вночі зібралася мала
І подалась в пустиню крадькома,
В пустиню їх зоря провадила сама,
Оберігала їх сторожа янголина,
Безлюднії шляхи пісковаті біліли,
По них вигнанці йшли замислені, самі,
Як мрії, крила янголів летіли,
А винокол був схований у
Шука месію Ірод в Палестині,
І ллється кров, як навесні вода,
Так падає дитина по дитині,
Як з дерева роса тремтячая спада.
Скрізь голосіння, плач і крик великий,
Риданням Іудея пойнялась,
В Шеолі темному озвався гомін дикий,
І давняя Рахіль із гроба підвелась,
По дітях страчених вона ридає,
Марою білою до трупів припадає,
Прокляття, скарги, мов пожежі дим,
Знялись до неба.
Вчув їх
І посланця свого послав він до Рахілі.
Із неба злинув Серафим зорею,
Наметом засіяли крила білі,
Як, потішаючи, схилився він над нею.
Серафим:
Вгамуйся, бідна мати, не ридай!
Нехай тобі сіяє так надія,
Як та зоря нова.
Рахіль,
З Єгипту має вам прийти месія».
Радій,
Рахіль,
Ізраїль оживе,
Месія дасть йому життя нове!
Рахіль:
Радіти, кажеш ти? мені радіти?
О Серафим!, у вас на
Не плачуть матері і не вмирають діти,
Вам невідомий смерті страх.
Месія! що йому до нашої недолі?
Він пан землі, безсмертний божий син.
Мої сини в понурому Шеолі,
Не вернеться вже звідти ні один.
Ніхто їх звідти визволить не може,
Важкий, холодний сон наліг на груди їм.
Ягве, страшний Ягве !
Таємний Елогім !
Шаддаї, грізний боже !
До тебе я за помстою вдаюсь,
Тобі я, тінь ображена, молюсь !
Ніхто не може літери
Твоїх міцних одвічних установ,
Чотирнадцять колін заледве може
Пролитую безвинно людську кров,
Дивись, тепер її пролито ціле
Для того, щоб живим зоставсь один!
За кров дітей моїх, за материне
Нехай заплатить сей,
Марії син!
Бо коли ні, то в день страшного
На Йосафатовій долині стану
І перед зборищем мерців волати буду:
Себе суди, неправий судія!..
Поблід від жалю ясний
І тихо знявся мовчазний угору,
Закривши вид крилом сіяючим своїм.
Рахіль стояла посеред простору,
Неначе стовп могильний… Чорна
Тремтіла й никла під зорею Сходу,
Що ясне й тихе проміння лила,
Немов живущу і цілющу воду.
На зірку глянула з ненавистю Рахіль,
Блідії руки здійняла з
Гори, проклята зірко! на сто
Марії й синові освічуй путь собою.
Маріє, радуйся! твій син, твоя любов,
Живий, у захисті, та прийде та година,
Даремне згине так твоя дитина,
Як сі мої нащадки.
Кров за
І зникла тінь в підземному Шеолі,
А крик лунав ще довго в чистім
І невиразною луною
До тихої вигнанниці – Марії.
І син її крізь сон зненацька затремтів.
А мати здійняла свій погляд, повний мрії,
До зірки, та зоря вже ледве променіла
На сході заграва, мов кров’ю, червоніла.
