Брате, холодом бузковим змальовано шибки,і щебечуть загадково красномовні ластівки.
Нині пустка спить у хаті, розметавшись на всю шир,засвітивши блямкуватий під бантиною «пухир».
І рука не пам’ятає ані клямок, ні дверей —тільки попіл відгоряє, розгорта з-перед очей.
А було ж — долоні в гривах, у долонях — вухналі,лемеші блакитноокі, смушок сизої ріллі,бісівство в міхах роздутих, пересипане вогнем.
Тс-с… Хіба тобі не чути?
Їде гість, спішить за днем.
Та звідкіль кому тут взятись, зав’язатись, як сльозі,якщо дерево крислате на одній стоїть нозібіля дальньої могили, що у землю увійшлаза десятки літ жалоби од весняного села.***
