Передусім — три:
Мій записник, де мої слова,
Кольоровий браслет — подарунок сестри
Та небоязкість плакати. Не моя. Вікова.
Так збираються всі,
Так збираюсь і я в дорогу без вороття.
За це платять місцем своїм у часí,
Але в мене нема. Тому — життям.
В записнику — щільно, як в очереті,
На браслет я дивлюсь, як то — в змінностях стала
Якщо з усього, що передусім, третє
Не затуляє. Та це — нетривало.
Але буває, звісно, інакше:
Буває, злітають до сонця долоні
І пишеться нерушно, без пом’якшень
І очі червоні та, мабуть, солоні
І вгору «Ґей, сестро!» лунає:
«Дивись, то я — гордий брат твій!»
І віриться, що всесвітокраєм
Ти здатний, як більше ніхто не здатний
І йду, і зустрічаю хмари
І скляні річки. І безнадію,
Й туманів безкольоровії пари
Й тримаюся «передусім трьох». І мрію.
І випадком спобігаю величних
Широких плечима, гордих та стиглих
Розквітлих квітнями, січених січнем
Чия доля мовить, коли моя скигле
І чую від них про долю, що варта
Про те, що записники — то склепи —
До простору, як до таного жарту
Що голос — то мої другі щелепи
Та що браслет стримує руки
Що міць не дивиться поза спиною
І пам’ятати — то їдь гадюки
І сльози — то бог всього, що зі мною
І я щасливий скоріш їм віддати
Мої «передусім три» за гідну долю
І стійкіше тепер я за чорні ґрати
Щасливіший за протилежність болю
Щоб з долею ми на рівних боролись
Без сліз затуляючих незбагненне
І ніяких браслетів. І тільки вголос
І помічате мале — не до мене
Мале ледь помічає ніч через тишу:
Зі сховку, що жодне із ок не побачить
Величні дістають записник і браслет і пишуть
«Прошу, пам’ятай мене, сестро».
І плачуть.
