Як соромно мені за себе
За ті змарновані роки,
Коли вважав: земля і
Гульвісам служать залюбки.
Мене не мучило
Ні наяву, ні серед сну
Гадав: це право покоління,
Котре пройшло через війну.
Ночей і днів було не шкода
Аби вино й товариші.
Гадав: оце ж і є свобода
Свобода тіла і душі.
Хіба ж я знав, що
Цю бездуховність, як пітьму,
І до свободи
Пекельний шлях через тюрму?
Чи думав я у день похмільний,
Що з серцем скоїться моїм:
По-справжньому я буду
Лише у карцері сирім?
О так!
Нехай тобі для
Нема ні простору, ні сил
Зате прийшла Свобода
І гордий змах духовних крил.
І ти летиш, змахнувши ними,
Де зорі блимають вночі.
Стають мізерними й
Твої кати й наглядачі.
Відсунулись тюремні
Й від сонця сховане вікно.
Чи можна Всесвіт відібрати,
Якщо ти злився з ним водно?
Тобі відкрились виднокола,
Котрі ти у собі здобув.
Хто не спізнав цього ніколи,
Той вільним на землі не був.
