Чуєш десь ірже лошатко

Я не знаю, що це сталося зі мною,чую жалібне іржання за стіною,із туману, з-за світання, з-над смерканнязве та зве кудись лошаткове ридання.

Не збагну я, де воно, лоша нещасне,невидиме, позамежне, позачасне.

Може, коней крав колись мій темний пращурта в степу лоша лишив напризволяще,і тепер чужу я муку мушу чутий за гріхи чиїсь тяжку нести

Мамо, там, за листопадами й снігамитужно так ірже лошатко, чуєш, мамо?

Може, хижий дух звіриний вчуло з ночі?

Може, тіло скрижаніле зводять

А матуся полотно у лузі стеле,клонить голову, смутна та невесела.

А матуся зажурилась сивиною,все співає “не вернуться літа мої”.

Над рікою полотняною схиляється,за літами молодими побивається.

Про лошаткове іржання — ані слова.

Будь здорова, мати моя, будь

Сестро мила, від чертогів піднебеснихкличе-зве когось лошатко, чуєш,

А сестра бере коралики зі скрині,заплітає в русу косу бинду синю,в шаль турецьку угорта дівочі плечі,тихим голосом веде “коли б той вечір”.

До іржання, до ридання їй байдуже —чорноморця молодого любить дуже!

У задихане люстерко   усміхається,так і так до личка свого

Будь здорова, маю брата я

Чуєш, десь ірже лошатко, чуєш,

Брат черешні у коновочку зриває,зелен гілля над Поділлям колихає,а з тим гіллям — “дозволь, мати, вдову взяти”і не чує, і не хоче того знати,що за днями, за роками, за вікамихтось гіркими умивається сльозами.

Брат ніяк не може ніченьки        діждатися,щоб вдовиним тілом білим

Мамо рідна, сестро люба, славний брате,вже не знаю, в кого маю запитати,чи воно мене ятритиме довічно,те іржання, те ридання потойбічне?

І коли я вже дізнаюсь достеменно,чи його іще хтось чує, опріч мене?

Може, вітер, а чи в полі бадилина,а чи зграя тужнокрила

Світ від обрію до обрію  хитається,там займається світанок,    там —

Світе милий, чи й ти мною        теж гордуєш?

Слухай: там… десь там… дале-е-ко.                        чуєш?..