Збігає життя, проходять і дні спотикальні.
Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь,байдужий до часу, глухий саморослий,укотре, укотре об нього душа спотикається
На ньому чи з нього підносився погляд далекий,білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека.
На ньому вода полишала глибокі позначкиі долю свою сполучала з минулим завбачно.
Безсмертя своє покладали на тебе були можновладці,кайлом карбували чоло відчайдухи,
Та камінь є каменем — випорскує іскра нерідко,бо пам’ять її закликає у свідки.
А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,і з’яву життєву надовго затягує мрево.
І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,мов улик, гуде, вже близький до прозріння.***
