В зоомагазині
Майстер опудал, облудал пташиних,втиснувши в очі дві горошини,ти підіймаєш крила на кпини,їх підпираючи на патичини.
В птичому царстві застиглого летущо ти відтворюєш — власні прикмети?
Власні жадання втілюєш в пір’я,множачи, збільшуєш лахмів скарбів’я:кані, куріпки, крячки, синиці,небо збідніле — страчені
Вилущив з пір’я душі крилаті:форма спустошена, суть — дуплувата.
Слово всихає в кожному йменні,в кожному горлі — звуки священні,втрачено з небом птичі сполуки,рух ув’язнили пожадливі руки.
Прагнув привласнити простір в очницях —в формі увічнив спустошені птиці,в слово ввібгав, але літери блякнуть,сходять, зникають лету
Вільному — воля, тобі ж — владування,не присмолити до стелі літання,не розімкнути свого кружеляння.
З крапки у небі лет розпочався,крапкою канув у позачасся.
Крапка — шротинка, куля — краплинка,лине все далі душі
В майстра опудал нова морока:як присмолити танучі роки?
Сохне підошва, трухне підлога,меншає відстань від ніг до порога.
Збільшилось пір’я — білі замети,в кожнім опудалі — смерті
Вікна всі — навстіж, долу — полиці:падають, падають влучені птиці;грузнеш по горло, тонучи в пір’ї,чути: регоче сова в надвечір’ї…***
Павло Мовчан
Other author posts
Зайвина
Звиваються лінії, сходяться в плями;твоє віддзеркалення в тебе ввійшло:злилися очима, зійшлися губами,та виявив зайвим щербате крило У воду замислено довго дивився,неначе причину в глибинах шукав:в порожньому дзеркалі й іскра не зблисне,відтя...
“Обганяє хмара хмару”
Обганяє хмара хмару,куриться літак, мов дріт,в надра вигаслого жару,щоб поволеньки Шовкопрядний дощ тихенькоточить лощені Біль такий, ніби обценькиз тіла смикають кістки Та не змірять болю звуком,не змотать його, як нить
Перед дзеркалом
Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо,минаючу, співку, гірко-солодку радість На аркуші води затримай хоч обличчя,хоч рамцями обмеж пустечу Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою,пом’якшала земля поволі під стопою,рідкішим став твій с...
Ти — простір
В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя:у посмішці губи зневажливу лінію гнуть,—невже ж є тобою ота заплощинна облуда,що в паузах серця на шкло видиха каламуть Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки,повітряна хвиля поволі морщинить чол...