Ой нема, нема ні вітру, ні
Із нашої України!
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,
Та на сей бік за нами.
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України:
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем”.
Отак у Скутарі козаки співали;
Співали, сердеги, а сльози лились;
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не
Козацького плачу; застогнав широкий,
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи,
У синєє море на ребрах послав.
І море ревнуло Босфорову мову,
У Лиман погнало, а Лиман
Тую журбу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса
Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице!
Хортиця з Лугом:
Чую!
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали
У туркені, по тім боці,
Хата на помості.
Гай, гай! море, грай,
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в гості.
До вашої
У туркені у
Таляри-дукати.
Не кишені трусить,
Не дукати личить
Будемо
Братів визволяти.
У туркені
І баша на лаві.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наша воля й
Пливуть собі співаючи,
Море вітер чує;
Попереду
Байдаком керує.
Гамалію, серце мліє:
Сказилося
Нехай казиться”, — й
За хвилі — за гори.
Дрімає в гаремі — в садах Візантія,
І Скутар дрімає;
Босфор клекотить,
Неначе скажений, то стогне, то виє:
Йому Візантію хочеться
Не буди,
Босфоре: буде тобі горе,
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю! — реве синє море.
Хіба ти не бачиш, яких я
Гостей до
Так море
Любило завзятих усатих слав’ян).
Босфор схаменувся.
Туркеня дрімала,
Дрімав у гаремі ледачий султан.
Тілько у Скутарі, в тюрмі, не
Козаки сердеги.
Чого вони ждуть?
По-своєму бога в кайданах благають,
А хвилі на той бік ідуть та
О милий боже України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізах руки
І перед всіми у
Стать козакові…” —
Ріж і бий!
Мордуй невіру-бусурмана!”
Кричать за муром.
Хто такий?
Гамалію, серце мліє:
Скутар
Нехай сказиться” — з
Кричить Гамалія.
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги;
Козацтво преться без ваги
І покотились яничари.
Гамалія по Скутарі
По пеклу гуляє,
Сам кайдани розбиває,
Братів
Вилітайте, сірі птахи,
На базар до
Стрепенулись соколята,
Бо давно не
Хрещеної тії мови.
І ніч стрепенулась:
Не бачила стара
Козацької плати.
Не лякайся,
На бенкет козачий.
Темно всюди, мов у будень,
А свято чимале.
Не злодії з
Їдять нишком
Без шашлика.
До самої
З щоглистими
Палає Скутара.
Візантія пробуркалась,
Витріщила очі,
Переплива на помогу,
Зубами скрегоче.
Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає;
Достала, зикнула,
І на списах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає;
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливо літає.
Ніхто на світі не втече;
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срібло,
Несуть шапками
І насипають байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться; зійшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки — та й поплили,
Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому,
Так буцім гуляють,
Та, звичайне запорожці,
Пливучи
Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий:
Забрав хлопців та й
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави добувати,
Із турецької
Братів визволяти.
Ой приїхав
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув
Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом
Вилітали
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом
Слава тобі,
Гамаліє,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти
Згинуть на
Пливуть собі, а із-за
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море
Гомонить і
Гамалію, вітер віє,
Ось-ось наше
І сховалися за хвилі
Неначе за
Жовтень — перша половина листопада 1842]
