Стають далекими, найдальшими…
Та й чи були вони, чи називались зимами!
З гори котились комельгом, розтанулисніги мої, йменовані
Я скручував паперу білі звої,аби заповнить білину собою,та попіл сипався і небо перечорнював:молились хмари громохкими
І слух пронизувався гостро двома рейками,і дні близькі ставали, гей,
Вгрузало в попіл чорно-біле колесо,глибоку зморшку прооравши голосно.
Мов трісле дзеркало, було чоло позначенеструмками сизими і смолами гарячими.
Ой гаряче від розпачу, так гаряче:повітря колеться на скалки, на кристаляччя,а під ногами вироста крижина —і ділить холодом тебе
Сніги мої, літа летючо-танучі,заглиблені у пам’ять нескресаючу,водою бігли, танули вуглинами,під пальцями зминались круто глинами,з клубка сотались сировою ниткоюі хрестиком по полотнині
З якого краю мірять води зрушені,якщо вчорашнє далі за минувшину,а дальнє ближчає, точкуючись ув оці,тільки душа, мов камінь, у потоці.***
