Лук’ян Кобилиця

Було колись в Буковині

Добре було жити.

Не знали ми, що то

Та що то тужити.

При кобзині зійшла днина,

При скрипочці нічка;

А вна собі молоденька,

Як у траві чічка.

У батенька у Стефана,

В Волощини

Пробувала.

Не

Що багло серденько,

Що хотіла, те й робила:

Гуляти — гуляла,

А хотіла рано встати,

То рано вставала.

А хотіла

В шовкових перинах,

То ненечка

На пальцях ходила,

Журилася, молилася,

Двері

На острішку в’ють голуби,

Вона їх

Не гудіте, голубочки,

На побитій1 хаті,

Не будіте мою

В тисовій кімнаті,

Бо я знаю, коли

Донечку

Не плач, серце Буковино!

Що ж мусиш робити,

Коли така уже

Твоя на сім

Батько помер, неньку вбили,

А

Розібрали добрі

Нібито за своє:

Одну турчин, другу москаль,

Тебе, серце

Буковино, на

Повів німець з

В свою глуху Німеччину,

Головонько бідна!

Та й запродав

У другу

Буковино, серце моє,

Лишенько з тобою!

Шумить, летить наш

Кровавий у море.

А могили

Чорніють, як гори:

Кого ляхи замучили,

Кого утопили,

А хто не ждав, поки втопя,

Сам скочив у хвилю.

Сумно зарув2 наш Сокільський3,

Голосить

Сини мої нещасливі,

Нащо ваша слава,

Нащо думка козацькая,

Батьківськая воля,

Коли усі

У ляцькій неволі!..5Сперли ліси, сперли пашу,

Дров ні хворостини,

Ваші жінки, ваші

Від студені гинуть.

А з-під вас ся

Кровавії ріки

Сини мої, сини мої,

Пропали навіки!

Навіки-сте

У панську неволю,

А нікому

За праведну волю”.

Уступався Юрій Гінда

Нема го на світі;

Уступався

Пішов в землю жити.

Обізвався

Гори мої сині,

Або я вас вирятую,

Або за вас

Стоїть місяць серед неба,

Нікому не світить;

Русалоньки не

На берег ся гріти;

Тілько сови

Собі на коморі,

Та хтозна-що межи

Потихо говоря.

Може, собі нагадують,

Як колись-то

На волоській Буковині?

Було, та минуло!

А може, вни

Про руські соколи:

Чи муть вни ще гнізда

На тім Довгім полі?

Святий знає,— я не

Сердечко щось

Ходім ліпше подивитись,

Що в Плоскім7 ся діє.

Сидить Лук’ян кінець стола,

На руки схилився; .

Сидять кругом депутати8,

Кождий зажурився.

Вернулися сеї

Від цісаря з

І там нема

Головоньці

Цісар сидить на

Та в картах ся грає,

А ті гори

Нехай пропадають!..

Нехай пропадають, нехай погибають!

Коби таки вигиб увесь руський рід!

Так німці си нишком у Відні

Та риють великий, великий нам гріб.

Копайте, панове!

Копайте, здорові!

Хто яму копає, собі їй копає.

Не тому могила, кому їй зробили,

А тому, кого в ню відтак поховають.

А ми підем з

В зелену діброву,

Та витешем

Велику, кедрову,

Та пішлемо до

В німецьку

А самі ся подивимо,

Що наш

Молоденький поробляє,

Та що його

Депутати собі

В хаті на помості?

Скочив Лук’ян із-за

А сором-бо, браття,

А сором-бо

У гуцульській хаті!

Наші батьки не журились,

Та й нам ще не

Журитися!

Наша

Велика, як сонце!..

Ми не платим цісарщину9,

Щоб німці з-за

Справляли нам

На руки, на ноги.

Ми не даєм до прийому10Сини наші бідні,

Щоби цісар

За них собі в Відні.

Не так, браття депутати!

Він цісар для того,

Аби правду святу беріг,

Як бога святого,

Аби нарід ущасливить,

А не закопати!

Ану, хлопці, ану

Коня

Мені мого вороного!

Що буде, те й буде,

А я їду в

До міста до Буди11.

Угре волю добувають,

Поможуть і нашу.

А ви стада

Женіте на пашу.

А як прийдуть з

Від мене вам

Тоді треба, пани-браття,

На коники

А де тепер наш

Глибокий ся точить,

Там мусить кров поточитись,

Панове-молодці!

А тепер ми з карим

В зелені діброви!

Поки верну з Угорщини,

Бувайте здорові!”