Я.
Кухаренкові.
На пам’ять 7 мая 1857
Не на Вкраїні, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток
Мені розказував
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку і
Звичайне, крадене)
Тобі поему на спомини,
Мій друже щирий, мій єдиний!
IПісля великої
За Катерини за цариці,
Москаль ту викопав криницю;
А як він викопав, то
Оце й розкажемо в пригоді,
А ви записуйте — не
Такую річ і записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишіть.
Була криниця,
Ні, не криниця, а село,
Пишіть, давно колись
Межи садами, при долині,
Таки у нас на
Було те божеє село.
В селі тому вдова жила,
А у вдови дочка
І син малоліток.
Добре мати
Багатому, хвалить
В розкошах!
А
Вдові не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала іти в
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких діток
Звичайне, мати, що й казать.
Та, може, ждався-таки й зять:
Бо вже Катруся
Катрусею вдовівна
Чи вік же їй продівувать?
Зносити брівоньки нізащо.
Хіба за те, що сирота?
А красота-то, красота!
Мій боже милий!
А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе.
Бач, і сирота,
А всім була навдивовижу.
Бувало, вигляне із хижі,
Як тая квіточка з роси,
Як теє сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону,
Стою, бувало.
Ані кара,
Ні муки, кайдани,
Ніже літа, сину,
Тії сили не
Отак і загину!
Так і згину.
Бо дивися:
Смерті сподіваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я
Катерину.
Слухай, сину,
Мій друже єдиний!
Слухай добре, та записуй,
Та на Україні,
Як бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив
Своїми очима.
IIТак, бачиш, дівонька
Росла собі.
І
Бо всюди сироти
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина.
Отож той самий
У наймах сяк собі, то
Придбав, сірома, грошенят,
Одежу справив,
Та ні відсіль і ні
Купив садочок і хатину;
Подякував за хліб і
І за науку добрим
Та до вдовівни
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями;
Не торгувавсь і
На диво людям та на чудо),
За три копи звінчав у будень,
Без пихи, так, як довелось.
Отут-то, голубе мій сизий,
Отут-то й лихо почалось!
IIУже, либонь, після
Вертався з Дону я та
Бо я вже двічі
До дівчини за
Послать і втретє міркував.
Та з чумаками та з
Якраз в неділю на
До удовівни причвалав.
Пропало!
Все добро пропало!
Ані щетинки не осталось.
Пропав і я; та не в шинку,
А на к о б и л і.
На
Всі люде бачать лихо, сину,
Але такого, мій єдиний,
Такого лютого ніхто,
Ніхто і здалека не бачив,
Як я, лукавий.
А тим
Просохли очі у вдови.
Неначе в бога за дверима,
У зятя та в
Стара собі спочиває,
А на Катерину,
На дитя своє єдине,
Тілько поглядає.
А я в шинку з
Душу пропиваю!..
Та й пропив.
Запродав душу,
І душу, і тіло;
Тіло катові, а душу!..
О боже мій милий!
Хотілося б жить на світі,
Та ба!
Треба вчитись,
Ще змалечку треба вчитись,
Як на світі жити,
А то битимуть, та й дуже!..
Не знаю, мій друже,
Чи сатана лихо коїв?
Чи я занедужав?
Чи то мене злая
Привела до
Таки й досі ще не знаю,
Не знаю нічого.
Знаю тілько, що тверезий,
Бо вже ані вина,
Ні меди, ні
Не пилися, сину.
Отаке-то сподіялось.
Вмер батько і мати,
Чужі люде
А я, мов
Той Іуда,
І людьми, і богом,
Тиняюся, ховаюся,
І дійшло до того,
Що я вночі, підкравшися,
Максимову
Бо його Максимом звали,
Вдовиного
Запалив.
Згоріла хата.
А душа
Не згоріла.
Моя душа!
Мій друже, мій брате!
Не згоріла, а осталась,
Тліє, й досі тліє!
І коли вона зотліє,
Коли одпочине?
Святий знає.
IVЗ
Вмерла Катерина.
А Максим на
Та на
Подивився.
Нема ради!
Тілько вітер
У димарі та в комині.
Що на світі діять?
І що тепер йому почати?
Подумавши,
Та й знов пішов у
Голодні злидні годувати.
Вдова осталась не сама,
А з сином парубком;
Його збирались восени.
Аж гульк!
Од матушки-цариці,
Таки із самої столиці,
Прийшов указ лоби голить.
Се в перший раз такий
Прийшов з Московщини до нас.
Бо на Вкраїні в нас, бувало,
У козаки охочі йшли,
А в пікінери вербовали,
Та теж охочих.
На
Зобралася громада радить,
Кого голить у москалі.
Порадили
Та скурвого сина,
Вдовиченка ледащицю,
Забили в
Та й повезли до прийому.
Он яке
На сім світі!
Яка
У людей, мій сину.
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні.
Та другої і не
В невольниках людях.
VЧерез год ото й
Зима наступила.
До зеленої
В байраках
Сніги білі; тойді ж
І Очаков
Москалі.
А
Перше руйновали.
Розбрелося товариство,
А що то за
Були тії запорожці
Не було й не
Таких людей.
Під
Погнали й Максима.
Там-то його й скалічено,
Та й на
Повернено з одставкою:
Бачиш, праву
Чи то ліву
Мені не до
Було тойді.
Знову
Гадина
В саме серце; кругом
Тричі повилася.
Як той Ірод.
Що тут робить?
Не дам собі ради.
А Максимові
Нічого не вадить;
Шкандибав на
І гадки не має.
А в неділеньку
Мундир надіває,
І медаль, і хрест причепить,
І заплете косу,
Та ще й борошном посипле.
Я не знаю й досі,
Нащо воно москалі
Коси заплітали,
Мов дівчата, та
Борошно псували?
На іграшку, я думаю,
Так собі, абито!
Отож, було, мов генерал,
Максим
Прибереться у
Та й
У храм божий.
На
Стане, та й
За дяком-таки, та
Та ще й
Апостола серед церкви.
Вивчився
У москалях.
Непевний
Максим отой, брате.
А трудящий, роботящий,
Та тихий до того,
Та ласкавий… Було,
Ніже
Не зачепить, ніже ділом,
Ніже яким
І талан, і безталання,
Все,— каже,— од бога,
Вседержителя святого,
А більш ні од кого».
Преблагий був муж на
Максим отой, сину.
А я! а я!.. не вимовлю.
Моя ти дитино!
Я вбив його.
Постривай лиш,
Трохи одпочину.
Та тойді вже.
VIТак ти кажеш,
Що бачив
Москалеву, що ще й
Беруть з неї воду,
І хрест, кажеш, коло
І досі
Стоїть собі на роздоллі.
А не
Тобі люде там нічого?..
Вже
Тії люде, мої свідки,
Праведнії люде!
А я й досі
І каратись
Й на тім світі.
Ось послухай,
Доводить до
Сатана той душу нашу:
Як не
Та до бога не вернеться,
То так і
Пазурями в саме серце.
Ось слухай же, сину,
Про Максима
Було, не
Ніколи він.
А в
Або в яке
Бере святий псалтир в
Та й іде
У садочок.
У
Та у
Катерину поховали,
Отож у
За упокой душі
Псалтир прочитає,
Потім собі тихесенько,
Тихо
С о с в я т и м и; та й заплаче.
А потім
О здравії тещу з
І веселий
Все од бога,— скаже
Треба вік дожити».
Отакий-то муж
Був він на сім світі.
А у будень, то він
Не посидить в хаті,
Все нишпорить по
Треба
Було, скаже
А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш».
Та взяв
Заступ і лопату,
Та й пішов собі у
Криницю
Нехай,— каже.— Колись
Будуть воду
Та за мою грішну
Господа молити».
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку
Та й викопав при
Глибоку
Не сам-один;
Йому
Й добрі люде
Криницю копати).
І виложив цямриною,
І над шляхом в
Височенний хрест
Зо всього
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з
Люде воду
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.
IIА тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить
Максима святого.
Отаке-то!
А за віщо?
За те, за що
Убив брата
У світлому раю.
Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як
Сатана
Ходім,— кажу,— Уласович,
На твою
Подивитись».—
Добре,— каже,
Ходімо
Води з неї погожої».
Та й пішли обоє,
І відерце, і
Понесли з собою.
От приходим до криниці,
Я перш подивився,
Чи глибока.
Кажу,—
Води достать, я не вмію».
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я… я за
Вхопив його та й
Максима
У криницю…
Сотворив я, сину!
Такого ще не
В нас на Україні.
Та й ніколи не
На всім світі, брате!
Всюди люде, а я
Диявол проклятий!
IIЧерез тиждень вже
Максима з
Та у балці й поховали.
Чималу
Поставили громадою,
А його
Москалевою назвали.
От тобі й
Про ту криницю москалеву.
Нелюдська билиця.
А я пішов у гайдамаки,
Та на Сибірі
Бо тут Сибір була колись).
І пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда!
За мене богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій
Чи не полегшає
Друга половина 1847,
Орська кріпость] —1857, мая 16,
Новопетровское укрепление
