Весняна тонкість фарб —березова наміткасполохано тремтить, бо вітер продува,і в душу зазира жовтавим оком квітка,і щулиться до щік ласкавенька трава.
На біле сповиття нав’ється ще зелене,круглішим станеш ти, неначе шовкопряд,хай в затишку дріма твоя душа злиденна,допоки тче нитки розвеснянілий сад.
Ні затяжні дощі, ні в’їдлива сльотицяне збудять, не сягнуть, не візьмуть за живе —вітри гойдають сад, і солодко їй сниться —хить-хить та все хить-хить — хитальна хитавиця.
І клопоти, і біль — усе її мина,і час, як по льоду, збіга-тече водиця,та рве крута вода під кригою до дна.
Вона зриває лід, мов лушпи і загати,і з’єднує всуціль поділене життя,вона той ковтюшок хитальний розпечата —і знайдеш пустку в ній, і трухле
Навіщо ж стільки літ пейзажі всі ці множив,і кожен волосок на шпульку все снував?
Аби той капшучок знайти колись порожнім,в який ти не складав, а тільки викрадав.***
