Зустріч

Чому ти, пташино, тривожишся дарма?

Ось зараз я рушу і тінь потягну.

Збігають, мов креда з стіни, усі фарбиз очей, і чути тривогу лише голосну.

Не скоїлось ще, та лихо вже чути,о, як розминутися, пташечко, з ним?

Хоч світло іще, але крадеться сутінь,вогню ще не видно — гірчавіє дим.

Хоч прузлик пряде свою нить в конюшині,себе заколисує співом струмок,та серце вже чує холодну годинуі пада під ноги пожовклий листок.

І навіть бур’ян сам у себе тікає,у сім’я зав’язує пам’ять і дух.

І вже гайвороння, зібравшись у зграю,кричить і прощальний заточує круг.

Та ніби від сну так на серці святково,хоч те, чого праглось, — іще не забулось.

Не ти вибирав собі долю свідомо,а ти тільки й знаєш, що ти — це не хтось.

І що зачерпнеш із колодязя часу,те й буде по жилах твоїх струмувать.

Рукою махни на прощання тій птасі,що знає, як далі їй жить і співать.***