Розділ IVТим часом гінець доганяє світанняі клаптями ночі доточує дні.
І кожна хвилина, здається, – остання,і крихта надії кричить йому:
О скільки нам,
Боже, ти степу одміряв!
Долини і кручі, – якби навпростець!
Трубіж,
Переяслав,
Дніпро,
Трахтемирів…– Невже я не встигну?
Невже це кінець?!
У Києві – пекло.
У Хвастові – чорно.
Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Коли б хоч не пізно.
Якби позавчора.
Який він повільний, цей клятий пором!
В полях Подніпров’я, од крові обдутих,де завжди хтось цілить тобі межи пліч,коня поміняти в козацьких радутахі мчати, і мчати крізь день і крізь ніч!
Скрадатись, як звір, у корчах побережних,задихану втому звіряти лісам.
Я зроду ненадидів тих, обережних.
Сьогодні, тепер, обережний і сам.
Уперше в житті, за весь вік, за це літо,уперше в роду, де не знали страху,я вижити мушу, я мушу вціліти,я мушу об’їхати смерть на шляху.
Прости мені, земле, простіть мені, трави!
Не дбав я про славу, не дбав про майно, –я мушу вернутись живий до Полтави,а там хоч і вмерти, мені все одно.
Неси мене, коню…коли б хоч не
Шляхи перекриті… і варта не
Якщо я впаду, –неврятована пісня,задушена пісня в петлі захрипить!
Над Білою Церквою смуга багряна,і змилені коні аж лука стають.
Усі до Богдана і всі од Богдана –із тьми виростають і в тьмі розтають.
Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.
Чи в таборі гетьман? – якби хоч знаття.
Тут, може, ідеться про долю країни! –а я про чиєсь там одненьке
Гетьман підняв безсонням обпалені очі.
Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.
Троє старшин – у рубцях, у кривавому клоччі –прямо із бою – говорили про бій на Дніпрі.
Писар Виговський сидів над листами поточними.
Кожної миті хитнутись могли терези.
Гетьман підписував ще один лист до Потоцького.
Гетьман приймав посла від
Мурзи.
Табір не спав, готовий піднятись щомиті.
Іскра ввійшов – шатро вже було без дверей,світло свічок у трійчатих шандалах із мідітьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.
Змовкли старшини, і стихли справи поточні.
Хитрі посли переставили вуха словам.
Гетьман підняв безсонням обпалені очі.– Полк у дорозі! – з порога сказав Іван.– Іскро,
Іване,
Хмельницький підвівся з-за столу.
Дяка Полтаві, прислала такого гінця.
Щось мало статись, твоєї печалі достойне?
Іскра промовив: – Полтава карає співця.
Вислухав гетьман.
Спитав про підстави й причини.
Джурі звелів подбати про гостя як слід.– Зміниш коня.
І хоч трохи хай відпочине.
Раптом замовк.
І великою тугою зблід.
Посли устали з липової лави.
Блигомий світ – в Рокитне із Полтави.
Буває ближче з іншої країни,ніж тут – на Україну з України.
Виговський вийшов, причинивши двері.
Сто різних справ кричало на папері.
Іван устав і вийшов вслід за джурою.
Стояли лави в килимах порожні,фотель німецький з набивною шкурою,залізом ковані шкатунки подорожні.
І, обхопивши голову руками,сидів Хмельницький у тому шатрі…та образ Спаса, вибитий на камені…та те перо в тому
Про що він думав, сам на сам з собою,опівночі, напередодні бою?
Який душа несла його тягар,про що тоді він радився із Богом? –те знає лиш перо і каламар,де срібний лев боровся з однорогом.
Накинувши на плечі чорну ферязь,
Гелену, може, згадував найбільш,і власне горе, пережите ще раз,зробило душу зрячою на біль.
Чи згадував Гордія Чурая,оті шляхи до слави найкоротші,де перемога, з горя нічия,дивилась мертвим в незакриті очі.
А він, тоді ще писар войськовий,підписував ту прокляту
Недогарок згасивши восковий,він, може, знову думав про свободу?
Що якось так складається воно,роки ідуть, свобода ледве дише,що наче ж і не писар він давно,а знов угоду прокляту підпише.
Чи думав про Марусині пісні,такі по Україні голосні,що й сам не раз в поході їх співав,і дивував, безмірно дивував, –що от скажи, яка дана їй сила,щоб так співати, на такі слова!
Вона хоч кари легшої просила?
Чурай був теж гаряча
Чи думав про ту голову відтяту,поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало:
Тату!” –і перейшов той стогін у пісні.
Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,
Чурай Марусю, у такій неславі,
Чурай Марусю, у такій ганьбі! –до зашморгу вестимуть у юрбі.
І не здригнеться наш пісенний
І море гнівом не хлюпне на
І попелом розвіяний Чурайбезсмертним болем дивиться у
Тим часом кінь іржав біля шатра.
Ввійшов Іван.
І, щойно з-під пера,
Богдан подав наказ гетьманський свій –уже печаттю скріплений сувій.***
