Наробили колись
Великої слави,
Утікали з
В Бендери з Полтави,
А за ними й
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби
Одностайне
Та з фастовським
Гетьмана єднали.
Не стриміли б списи в
У Петра у
Не втікали б із
Славні небожата,
Не спиняв би їх
Полковник
Не плакала б матер
В Криму за Украйну.
Як мандрували день і ніч,
Як покидали
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою матер божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана
На нове
Запорожжя.
Заступила чорна
Та білую хмару.
Опанував
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на
Новим кошем стати,
Та заказав
Церкву будувати.
У наметі
Образ
І крадькома
Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив?
Якби
Про якого-небудь одного
Історію-правду, то
Саме б пекло можна.
А Данта
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила?
За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?
Розказали кобзарі
Про войни і чвари,
Про тяжкеє
Про лютії кари,
Що ляхи нам
Про все розказали.
Що ж діялось по шведчині!
То й вони злякались!
Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли… І
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на
Город будувати.
Як плакала за
Старенькая мати.
Як діточки на
Лінію
І як у тій
В снігу пропадали.
Чули, чули
З далекого Криму,
Що конає Гетьманщина,
Неповинне гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на
Мурзи завдавали.
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з
Заплакала матер
Сльозами святими.
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
І бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з
В Гетьманщину той
Образ пресвятої.
Поставили в
В мурованім храмі.
Отам вона й досі
Та за
Друга половина 1847,
Орська кріпость]
