Сон

Лягав у спокої — прокинувсь у

І той вогонь, що тіло п’ятнував,палив нутро… Я на щоці чув

Напевне, плакав, а чому — не

Крізь штори світло рівно струмувало,годинника вихоплюючи з тьми,і кожна стрілка, піднята, мов палець,здавалась застереженням німим.

Спинився час?

Чи серце зупинялось?

Не міг я навіть пальцем ворухнуть,

І плоть мою, мов литу із металу,немовби руки чиїсь владно

І я не знав, яка моя провина,чим завинив, навіщо каяття?

Нутро горіло, крижаніла спина,немов раптово лопнула хвилинаі обірвалось уві сні

Але чому, чому свідомістьбула, мов скло, чистісінька, ясна,і холодом проймала невідомість,і холодила беззмістовність сна?..

І я чекав терпляче на світання,а з’яви образу знайомого мені,і очі, нахолоджені чеканням,ушнипились в годинник на стіні.

І раптом голос — ніби хтось заплакав;то, в муках роджене, кричало немовля,і я заплющив очі на подяку,і чув, як срімко кружеля Земля.***