Росою поглиблена пахолодь м’яти,високий туман поснував береги,де мнуть живокіст безшелесні лошата,роздмухані в лет — з молодої снаги.
Чому це не спиться під небом відкритимі мулько лежиться на повсті трави,і хто це шепоче за мене молитвуз єдиного слова-двозвука:
Біліє рука, прохоловши на скроні,і пута шовкові біліють у ній,і тупають глухо натруджені конів немірянім лузі, в його глибині.
І вся вузькота, неспівмірність душевназ густим зорюванням на синьому тліздрібнила тебе, наче макове зерня,поклавши в пожадливе лоно землі.
І знову обійде тебе, обтолочить,досвітніми зблисками гнаний, табун,і знову ти винесеш з білої ночізарошене жмуття конопляних струн.***
