Чи від води, а чи від небатак тягне холодом хмарин,що глибше входить сам у себе,аж чути скрип тугих пружин.
І риби скид розводить кола,аж шкіру брижать дрижаки,і мов клеймом довічним холодлистками випіка дірки.
І чути, як ятряться ранивже на щоках і на чолі,і тліє тіло дерев’яне,димлять прогалини в
Мов решето — на дірці дірка —крізь пори дивишся на світі чуєш, як повітря гіркнеі шерхне озеро на
Незатишно, але видющо,тихенно, але чуєш ти,як довкіл серця шкаралущаопуко почала рости.
Дощ стріли мече, та до літати запечатав, мов стільник,ущертну пам’ять… Стріли мітять.
І ти наїживсь, як гольник.***
