Визнання

Довго я виходив із війни,

Пробивав духовне скам’яніння.

Вірші давніх

А де ж вони?

Бракувало щирості й уміння.

Щирості?..

Напевне це не так.

Це мені, сказати б не по чину:

Я на хитрування не мастак

Треба іншу бачити причину.

Відшуміли сили молоді,

Інші обживаються причали.

Я поетом став лише тоді,

Коли всі великі вже кінчали.

Рву дрібне, шукаю головне.

Час, як Бог, підвівши брови грізно,

Втисячне запитує мене:— Чи тобі, поете, не запізно?..

Розум певну слушність відзнача.

Ну а серце, що до правди ласе,

Богові відрубує з плеча:— Сам ти в цьому винен, сивий Часе.

Що було б, якби твоя

Ще в окопах десь

Ту чутливість скрипки і смичка,

Що тепер прийшла в старечі жили?..

Де вже скрипку винести з атак!

То була б для мене люта кара.

Скрипку нам нагадував

У руках старого

Скільки я чинив тяжких дурниць

Те лише сьогодні розумію.

Але навіть перед Часом

Падати не вмів і не зумію.

І тому щодня пишу, пишу.

Щоб відшкодувати давні втрати.

А якщо на старість согрішу

Що ж, тоді вже можете й карати.