За що мене, як росла я,
Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не
З мого цвіту?
Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий
Я не знаю, моя сестро».
І Цвіт
Схилив свою
До білого
Личенька Лілеї.
І заплакала
Заплакала і
Брате мій, з
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась.
Моя мати… чого вона,
Вона все
І на мене, на дитину,
Дивилась,
І плакала.
Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все
Та нашого злого
Кляла-проклинала.
Та й умерла… А мене
Взяв догодувати.
Я виросла,
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люде,
Будинок
А мене, не знаю за що,
Убити — не вбили,
Тілько мої довгі
Остригли,
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого,
Не дали
Люде віку.
Я
Зимою під тином,
А весною процвіла
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг, білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люде… боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата
І почали
Лілеєю-снігоцвітом;
І я
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий Цвіте:
Нащо мене бог
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що
Мене й матір?..
Милосердий,
Святий боже,
І заплакала Лілея,
А Цвіт
Схилив свою
На білеє
Личенько Лілеї.[25 липня 1846 Київ]
