Красномовного мудреця Боянав хуртовинупромайнулатінь.
І обіжно на подій екраніфаркнув люкс.
І читали:
Степи Залізняка і Гонти,а на зорі —гайдамацький рев.
То ведмідь блакитноокийбіля твоїх дверей.
Гляди ж, щоб думок анемонана релях не закурявила лист,бо тендітне досягнення гроноупаде на траурні ризи.
І молився я:
Отче наш — електричної системивіку!
На твоїх крицевих віяхзапеклася майбуття сльоза.
Твоя напруженість волієна патлах буйних днівпровести лабіринти смаку.
Да святиться —твоє
Да буде твоя непохитна волятам —на землі,як тут —в заводі.
І глузували над святим святих,і в сміхпідмішували кал.
Вони не знали тих
І шлях той бурьовий,що нас виховувавтримати руху стяг.
Їх розуміння, що порожнійу діжці звук.
Їх приборкала тирса, полеі шелести журби,а клуні рип колись повісивжиття їх на снопи.
І казав я:
Покиньте мріяти мертвим!
Давайте посолодимо сучасний мент.
Ви хочете, мабуть, жерти?
Так і я ж хочу!
Чуєте?
Ах, не варт!
Вас розбуркає лишень Марат.
А я (я не покину ранок!)і ваших, і своїх дітейуберу у віяло фазанаі поведу в майбутнє.
А вчора степ
Ох, як метушився степ!
Чекали у місто гостейтроглодитного віку.
Тулились до будинківпримари переляку,десь скавучав собака,а потім вивна хмари.
Було небо повне, як вагітна сіроокадівчина.
Але була виснажена душа —кинемо її знову в
Ша!.
Серце моє, де ти?
Прив’язане на ниткуі мусиш підагатити кров?
Невже воли і коровикізяками нагодують їх?
Невже мукання золотої телиціварте ударів по ковадлові?
Ні!
Сила солому ломить»,а їхня воляза гратами біляозерного виховання.
Ах, я знаю цю в’язницю.
У ній і мені — атому мільйонноголового тіла —було гарно грітьсяна комині з жеврівшими колоссями.
Я згадую: волошкова тиша,дзвіночки в вербах шарудять похило,а легіт припоясав межі,розпустивши бузкові крила.
Іржали десь на луках коні,і так боязко було кинути
Хотілось забрести до самих фараоніві дмухати на нетутешню музику.
Все це я знаю… Має насолоду і пелюшковийсморід.
І от на годинуу ланцюжку чоловічого життяви маєте ще раз посьорбатиотрути.
А я, як лаврик,покину сад улітку під морозомсвоїм зраненим оком.
Хай!
Я почекаю!
І брук мій — у глушінь
Я ж біля машини стану.
І ремінь заспіває про іншу перемогу,про авіачаси…IIІ буде так —я вмить скричу:
Гей, просторіш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворятьсяв блискучу мантіюдійсностіказки
Я не схотів бути
Кале і
Маншемі роздирати землю.
Я хочу нести вістіз берегів електричного царства.
Але я — не Гастєв, не Маяковський,не Єсенін.я з української діжки беру хміль.
Я лишень (по-персіянськи) пенід.
І кому ж, як не мені,мисль свою пускати амазонкоюв далечінь?
Я буду уїдливою нянькоюбіля вас,бо ви розіб’єте коштовні вази,і будемо укупі плакатище один вік.
Ви розумієте мене?
Я — це фуга!
Во ім’я ваших
Отця, і Сина, і Святого Духа —я — ми.
Слухай, чоловіче:да не будуть тобі бозі другі,тільки моє засмажене обличчя.
Це — не наруга —це сердечна порада,бо мені вклоняються не лишеньдніпрові русалки,але й океанські
Хто міжпланетних мрійтаємність розпутляє?
Я.
Я лоно страдниці-землів троянди уквітчаю,а крові бризки мозку під мечамиперетворю в вино й желе.
А фаворити мої — бурі —гієні очі попечуть,і потечутьчасів Адама
Ах, швидкувати б, заарканитицю мить!
IIСтеп замовк.
Мовчить.
Гризе наші виснажені крижі.
І я мовчу.
І в цій мовчанціховаються зорі далекого-близькогоі трагедія сучасності.
Вулиці примружили єхидні очі,і вийшов вчорашній жужу1з приватною ініціативою в кишені.
Чути на брукові крізь шум:
Ага!
Це до мене… Ну і що ж —не повернеться Мойсей у Єгипет,а сьогоднішній Прометейумовно —неприковано-прикований.
Одно зусилля в зусиллях вікових —і вільний заспіває вільним.
А місто і степишпалерами пропустятьуїдливих пророківдо арки на тріумф.
Сплете вінки історіяз фіалок-сміхострумокі уквітчає шлях.
Вона ж примусилаітив прийдешнє.
Вона ж поклала колючок,бар’єри і паркани.
Вона!
Це все вона!
І я, коли бракує палу,сітчаю розумомвсесвітжиття.
І глум, плювкиприймаю доброхітно
Ах, карнавальте свої оселіі огадючте оазу міст,я все ж упертий, хоч невеселийі неосяжний бажання плац.
Іду похмурий в крицевих дзвонах,розтаборився по всій землі…бори в задумі… ідуть колони…бори —
То я іду.
Іду —по логарифмах —бо вічнийдух мій.
IVІ в цю хвилинувашого розгнузданого святастою біля машиниі слухаю пісню безмежності.
В руках румпель —веду корабель машинізації.
І повернути землювже маю твердь.
О Архімеде!
Твою сиву голову простріленосяйвом.
Нащадок прадідів великихвже скрикнув
Еврика!
І із провалля літнова Америка,
Месія і Колумб.
То —колектив,заліза міцьі я.
І на минулого полову —огня.
Цього і досить.
А там, помалу в реп’яхах,в мамулуватому кошіхтось прогримить —товариші!
І табуни проколе мріяі глузд творіння.
І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідьі б’ється грізно з погрозами пожеж —і я бреду, і ти бредешвперед.
VТак споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,а другі тяглнся до стяга зоріі йшли за хвостами комет,горіх розкусивши буття.
І хіба посміє вічністьшпурнути в моє обличчядокір?
Я почуваю, як мої плечі піднімаютьсяувисочінь.
Я проростаю мудрістю, величністюприроди.
І не вам, лакеям слизької жабиноїпристрасті,зупинити мене!
Я вже бреду по мрійній вогкості,по асфальтах прийдешнього.
Океани запінили берегиі мелодійно музиканять повітря.
Обшир —до Оріона.
В моїх грудях товпитьсялегкоморозний цвітосінньої турботи.
Мурашки золотої радостіплазують по спині.
І всюди бачу яелектрики блискучі очі.
І всюди чую япрелюдію машин до людського життя.
А Україна, всесвіт —в купелі боротьби,і біля них — матуся неминучість.. . . . . . . . . . . . . . . .
Так крок кривавий тисячоліттясвою одміряє добу.
Зітхне так легко людськістьі під березами незгоднародить немовля.. . . . . . . . . . . . . . . .
Але ще довго буде степревти.
Я знаю це.
Не раз іще гостейз звірячими очима,що гірше татарвичасів перегорілих,чекатиму до себе.
Хай буде так! — інакше і не
А я в той час у електричний вікступатиму
І в електричний вік
На димарях похмурого заводуі на полях, в шматках крові —читаю заповіт.
