Камінець

Як можна так жити далеко і певно, —на нас-бо чекають спокуси недремні:пиття-забуття, і життя захлинальне,і день безберегий, і ніч сповивальна,заснеш — не прокинешся, ступиш —

Рости, як травина?

Авжеж-бо,

На пожир пожежі, на поглум дощам?

Зігнувшись, ламатись сухим пополам?

Е, ні… Як же жити?

З якого кінця?

Дороги розмиті, беру камінцяна певність, на міцність, на жорен-поріг,отак і живу, навпростець, без доріг,несу не в той бік, волочу камінець,і шиється слідьма цівкий ручаєць.

Тягар добровільний обтяжує плоть,але ти не здалий його розколоть:долоні до нього навік приросли,весь вік не позбутись тобі кабали.

Бо став валуном той камінчик дрібний,що взяв у дорогу, щоб певність зміцнить.

Що далі, то глибше він в землю вгрузав,все важче було озиратись назад.

Він суне і тягне тебе вдалечінь,і ти коло нього — як в полудень

Зате маєш певність — гора кам’яна,проте під ногами гуде глибина,то краще за каменем далі іти,забувши про прірви, провали, мости;про те, що чим далі, тим глибшає слід,і суне той камінь до вічних воріт.***