Камінець
Як можна так жити далеко і певно, —на нас-бо чекають спокуси недремні:пиття-забуття, і життя захлинальне,і день безберегий, і ніч сповивальна,заснеш — не прокинешся, ступиш —
Рости, як травина?
Авжеж-бо,
На пожир пожежі, на поглум дощам?
Зігнувшись, ламатись сухим пополам?
Е, ні… Як же жити?
З якого кінця?
Дороги розмиті, беру камінцяна певність, на міцність, на жорен-поріг,отак і живу, навпростець, без доріг,несу не в той бік, волочу камінець,і шиється слідьма цівкий ручаєць.
Тягар добровільний обтяжує плоть,але ти не здалий його розколоть:долоні до нього навік приросли,весь вік не позбутись тобі кабали.
Бо став валуном той камінчик дрібний,що взяв у дорогу, щоб певність зміцнить.
Що далі, то глибше він в землю вгрузав,все важче було озиратись назад.
Він суне і тягне тебе вдалечінь,і ти коло нього — як в полудень
Зате маєш певність — гора кам’яна,проте під ногами гуде глибина,то краще за каменем далі іти,забувши про прірви, провали, мости;про те, що чим далі, тим глибшає слід,і суне той камінь до вічних воріт.***
Павло Мовчан
Другие работы автора
Дощ
Не дощ, — а кінь Гнуздечки брязкотять, То чалий Чвалає темним
“Залізною брамою брязнуло місто”
Залізною брамою брязнуло місто,і простір у очі зайшов, наче Спахає з-під повсті травичка гоїсто,та смутки за втраченим вигоїть чим І бачиш крізь сльози розмите узлісся,мов патьоки крейди на чорній стіні Позаду ж не брама — залізна з...
Материк
1 Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь,стала чіткішою ламана лінія гір;і сколихнулись в уяві видіння забуті,ніби імла перекинула встояний зір Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка,наче розпечений зігнутий дріт,і відчахну...
Читаючи «Божественну комедію» Данте Аліґ’єрі
Тут мова лиш заводить нас в обман: Бо наш словник ще дуже невеликий, І розум завузький збагнуть цей стан Данте1