Уривки з поеми про ТГШевченка

1.

Висять налицини й забралав моїй робітні на стіні,і ходить холод шестипалийугору й вниз по крутизні.

Всещедрий Боже!

Як обмисливсвоєю ласкою мене:стають ще більше прямовисніці куті сходи з кожним

Тече з долоні віск гарячий,і кособоко свічка спить.

Душе моя, ти знову плачеш,день проминув — ану ж бо цить!

От коли б знов огонь добути,спіймати знов високу мить,допоки на дорозі сутіньй перо нестругане

Мов лик святого, свічка білайому про сутінь шепотіла.

Язик рожевий коливавсь,зривались грозяні словаі до паперу припадали,і хилиталась мла, як тінь,по стінах однокольорових,і гнулись крила паперовінад головою чи… А втім —вуста стискала — пломінь свічкив долонях бився істерично.

Згасали ремства і прокльони,холов язик,вщухала

І в ніч глуху, стоповерховувисокий піднімався

Царів, кривавих шинкаріву пута крутії окуй.

В склепу глибокім замуруй».2.

Велебний парастас,бо надійшли морози,і перелився часв закрижанілі сльози.

І вибіг босоніжпри свічці — в хуртовину,і витрусив скорішіз пам’яті калину.

Без скрипу тане сніг,хоч стопи — однотонні;спинитися ж не смів,бо гнівом переповнивсь.

Позаду прямо в

Студено дихав спомин,і висохла рукачорнила свіччин пломінь…— Чи сили не стача,щоб з’ясувать причини,чому мені в очахкруглавіє калина?

Що виловить свічаз густої хуртовини,як шлях мій визначагнів збурханий, глибинний.

Уперто крок в’яжу,біжу без спотиканняі гнів свій бережу,як свічку — від згасання.***