Юрієві
Вас пригадало, милий Юріє,
Це літо хворе і жагуче,
А Ви вже там.
Мене ж
Життя і знову, знову учить.
Та чи навчить?
Боюся, друже мій,
Що все даремно, бо запізно.
Йду бездорожжями, калюжами,
І марно кличе вірш залізний.
О самото, терпкіш від оцету!
Яка печаль, яка пустеля
Чужі жита у плямах осету,
Далечина, що хмари стеле.
Та все ж іду, хоч спотикаюся,
Ген ледве мріє поле
Ні, вже ніколи не покаюся,
Мобілізований добою.1929
