1.
Сутінь фарби розмиває, сполучає з криком тіньі вплітає вовчу зграю в чагарі густим-густі.
Ось вони: летять жарини, пропікаючи наскрізьм’якуш зваляної днини: капле в землю талий
У роззявлених пащеках свист кругліє, наче шріт,дише хижо чорна спека, задихається весь
І тобі ядушно в хаті — відчиняєш вікна в ніч,хвилі котяться горбаті, іскри порскають навстріч.
Ніби повсть, хвиляста сутінь підступається чимближ,чорна марля — крізь отруту швидше виснажено
З кожним похлипом в легені ти вбираєш шерсть давку,п’єш гаряче скло зелене щохвилини по
Завмираєш, відмикаєш слух сполоханий виттям;напливає вовча зграя — краплі полум’я летять.
Розчахни скрипучі двері,киньсь назустріч стрімголов,щоб на чорному папері розкропити білу кров.2.
Клубочиться туман, зростаючи щомиті.
Підноситься, росте, аби папір сповити,спиває фарби дня, лишаються лиш
Хтось вчвал жене коня, бо тупіт чути рівний.
З якого забуття, з клубка якої вовнипроборсалось життя цим чвалом гучномовним?
Роздмухавши густінь сінешніми дверима,став перед нами дім, пливучий, мов крижина.
Лилось через поріг рідкоолійне світло,і холод нас проймав, хмільний, далекосвітний.
І сухостеблий крик, і сміх жовтогарячийдоносились до нас упереміш із плачем.
Був голос по знаку, але не розпізнати:млинком кружляв той дім, скрипучий і горбатий.
Навірчувавсь туман на світле веретено,усотувавсь дурман, усе ставало мревним.
Вдивляєшся в папір — у горлі кім’ях вати,мов спеленав тебе туманом вогкуватимхудожник-чародій.
І ліній павутинняне знять з очей, не змить, не відсотать віднині.3.
І вітер ламкий, наче крига, кришився,зникало з паперу пташок клинописся,на біле більше лягало, мов тінь,кришилася крейда на полотні —на білій стіні писалось обличчя,писався життєпис вапном мальовничо,вчорашнє вставало на повен свій зріст,і вчинки писались на ньому навкіс.
Писалось весьдення уставним писанням,дзеркально срібліла сторінка остання:на неї хтось дихав, бо пар залишався,на ній, наче вирок, і підпис писався:кришилася крейда розм’якла додолу —рука непохибно дописує долю…***
