Затримало б хоч ти, безпам’ятне свічадо,минаючу, співку, гірко-солодку радість.
На аркуші води затримай хоч обличчя,хоч рамцями обмеж пустечу
Будинок, наче сніг, пойнявсь давно водою,пом’якшала земля поволі під стопою,рідкішим став твій слух — просіюється мова:лишилося хіба якихось два-три
Вітчизна», «ненька», «ти»та зойк чи вигук гострий,що котиться вперед, вирівнюючи простір,і навмання за ним ступаєш ти слухняно,і, наче віск, в руках мнеш кулю олов’яну.
Розплющив глянцю шар, допив байдуже срібло,порожнє скло розтовк на скалки вельми дрібно,на порох розмолов, дмухнув — порожні
Навіщо ж ти вивчав усі земні науки?
Щоб в щілини між склом все протекло до краплі,що сяяла ізнов у просторі квадратнімоманлива блакить чи незглибимі води,яку на мить схитне новорожденний подих?***
